Прекрасна та щедра Малоросійська земля, але злодіям дісталася

########

Рано вранці навесні тут ще недавно співали солов'ї, повітря наповнювався п'янким запахом квітучих яблунь і черешень, тихо плескалася прозора вода в численних прудах і ставках.

Ще до сходу сонця піднімалися тут господині, дивно красиві якоюсь своєю, абсолютно особливою і ніжною жіночою красою, та починали клопотати по господарству. Готували вони нехитрий сніданок для своїх чоловіків і синів, що йшли на роботу. Їхні мозолясті натруджені, майже чорні від засмаги руки керували тракторами та комбайнами, збирали чудовий український хліб.

А в Харкові і Запоріжжі, Миколаєві та Одесі, Херсоні та Донецьку вранці запалювалися в багатоповерхівках вікна. То інженери і токарі, слюсарі та механіки, ливарники та зварювальники збиралися на заводи, де збирали вони турбіни і літаки, тепловози і автомобілі, телевізори і багато ще чого іншого.

І було не проштовхнутися в тролейбусах, трамваях і автобусах, коли їхала та трудова Україна працювати. Суцільним потоком десятками хвилин йшов люд через заводські прохідні. У донецькі та луганські забої опускалися шахтарі.

А до вечора, втомлені і веселі, йшли вони всі додому до дружин та дітей. У селах сідали вечеряти прямо у дворах. Ломилися столи від борщу та іншої багатої їжі. Та й стопку одну-другу горилки дозволяли собі втомлені мужики. Але більше ні-ні, завтра ж на роботу...

У містах же, повечерявши, виходили цілими сім'ями посидіти біля під'їздів. Дітлахи грали, мужики говорили про роботу, старші згадували як били німця, господині -- про господарство, як краще приготувати так, щоб смачно було, а молодь бринькала на гітарах.

І неслися над тією щасливою Україною пісні, та такі, що змушували вони то плакати, то сміятися. І жити хотілося, і любити хотілося тоді...

Де ж ти, та країна, моя Україна? Як сталося так, що поринула ти в безодню горя, негараздів, злиднів і смерті? Як сталося ж так, що кинулися українці шукати собі частки на чужинах? Як це сталося, скажи мені? Але мовчить нещасна, як та злиденна старенька на паперті, якій осталося тільки згадувати счастлівую минулу молодість свою...

І немає нині людей у світі, мабуть, більш нещасних і горюючих, ніж українці.

І немає, мабуть, ні в одній країні світу стільки багатих, жадібних людей без честі і совісті, що мають необмежену владу. І немає ніде в світі такої влади, яка б так ненавиділа свій народ, та й не грабувала б його.

За 30 років незалежності України в ній сформувалася не еліта, а звіряча, нелюдська і знахабніла від безкарності псевдоеліта.

Особливо явно і відкрито це проявилося в другій декаді лютого. Під час апогею істеричної інформаційної кампанії про «неминуче російське вторгнення на Україну», ініційованої Вашингтоном і Лондоном, десятки чартерних бізнес-джетів, вщерть набитих українськими олігархами, депутатами і членами їх сімей піднялися в повітря і попрямували на захід.

В цей же час по землі з Києва в бік Львова рушили потоки машин з дипломатичними номерами. Це, підкоряючись наказам своїх урядів, українську столицю покинули західні дипломати.

Народ же України залишився на місці, бо бігти йому просто нікуди і нема на що.

Показала так звана "українська еліта", де і з ким її інтереси. Не на Україні вони, а в тих інших далеких землях, де править бал тугий гаманець, набитий вщерть доларами і євро, вкраденими у народа України.

Заради неправедних цих, ні, не тридцяти, а мільйонів і мільярдів срібників, Ахметов, Пінчук, Новинський, Ярославський, Ставніцер, Нестеренко, Столар, Хмельницький та інші товстосуми 13 і 14 лютого кинули не Батьківщину свою, а територію, яку вони грабували та продовжують грабувати. Боялися вони до смертного страху, що спитає з них сповна народ України. Не Росії вони лякалися, а народу свого.

Ярославський, Коломойський, Зеленський, Резніков, Шмигаль, Гордон і десятки, сотні інших, подібних їм, відправили чад своїх домашніх в помістя, котеджі і вілли на далеких берегах.

Цей почин активно підтримали в обласних держадміністраціях. Глави Херсону та багатьох інших регіонів закликали співробітників зі свого близького оточення вивезти родичів за межі України.

Після того, як вся ця шелупонь шарахнула з України, виступив сам пан-недоатаман Зеленський і закликав держслужбовців «протягом 24 годин повернутися до Батьківщини» і «встати пліч-о-пліч з українською армією, з нашою дипломатією, з нашим народом».

А, скажить мені, нерозумному, навіщо їм повертатися? Якщо стягнули вони з України, обнесли дочиста усю цю колись багатющу нашу державу на 280 мільярдів доларів. З 2014 по 2020 рік забирали по 40 мільярдів щорічно. Тільки за останній тиждень з України пішло понад 20 мільярдів доларів.

Будемо ми останніми лохами-олухами, товариші мої, пани-брати, якщо і ця нова постановка "Весілля в Малинівці" нас нічому не навчить.

Кому ж потрібна така влада, що біжить, трохи що, зі своєї землі і від свого народу?
Та кому ж потрібна така влада, що кидає людей? Що зіштовхує братів з братами, синів з батьками?

А матерів змушує брати уруки автомати і йти вбивати? Жінок, яких Господь для народження призначив, і -- вбивати?

Це ж скільки підлості, ницості і страху в душах тих христопродавців, що стоять нині на чолі України? Та й чи є взагалі душа у них...